|
Автор Голубицкий Денис
|
Денис Голубицкий
"Так хотілось вислухати тишу,
а вона не знала, що сказати... "
(Я.Ш.)
Запам’ятай мене таким,
таким усміхнено-щасливим,
як сніг, спокійним і легким,
як вітер-шибеник, бурхливим.
Щоб не накликати біду,
давай послухаємо тишу!
Я все одно колись піду,
і згадку трепетну залишу.
Коли настане те "колись"?
Чи варто нам його чекати?
І каже Бог: - Не помились! -
А я не смію нарікати...
Я знову хочу бути сам, -
не оминути цю принаду -
і довіряти голосам
дощу безсонного і саду.
І вже не клич мене назад:
я - випадковий подорожній...
Але без тебе дивний сад -
чужий, занедбаний, порожній.
Зіркові висохнуть моря,
і вийде ранок на подвір’я...
Ти знаєш, дівчинко моя,
як вберегтися від зневір’я?
Хмаринки суму на щоці.
Ковток таємності жаданий...
Проста прикраса на руці –
то, слава Богу, не кайдани.
Помітний ледве ланцюжок
хай не обтяжує зап’ястя...
З усіх покинутих стежок
лише одна веде до щастя.
22 січня 2004 |
